default_mobilelogo

 

 

Незважаючи на сьогоднішній карантин через коронавірус та на нинішнє дистанційне викладання дисциплін для учнів, не слід забувати про невпинне наближення чергового навчального року. Залишається сподіватись на спадання пандемії, а отже, навчальний процес повернеться до свого звичного формату і ритму. 

 

Однак на сьогодні, як і багато років поспіль, залишається відкритим і актуальним питання: за якими освітніми програмами здобуватимуть освіту українські учні? Чи зможуть заклади загальної середньої освіти обирати для впровадження нетипові освітні програми, зокрема «Розвивальне навчання», «Росток», «На крилах успіху», «Інтелект України», за якими ще минулого навчального року працювали сотні шкіл в Україні? Спробуймо розібратися детальніше.

 

Українське законодавство формально гарантує автономію закладів загальної середньої освіти в питаннях вільного виборубудь-якої освітньої програми. А от чи створені реальні можливості щодо їх упровадження? Як показує сьогодення — практично ні.

 

Доплата за «безкоштовну» освіту

 

Тут принагідно варто навести приклад української початкової школи. Для неї сьогодні існує 10 освітніх програм: дві з них — типові, затверджені Колегією Міністерства освіти і науки України, і 8 — нетипових, що мають необхідні дозволи на застосування від Державної служби якості освіти, як це визначено законодавством. Однак на офіційному сайті Міносвітиоприлюднені лише типові освітні програми. Чи не є це виявом дискримінації щодо нетипових програм?

 

Водночас маємо ситуацію, коли Міністерство освіти і науки України «де-факто» визнало нетипові освітні програми платними. Власне такий висновок напрошується після ознайомлення з листом виконувачки обов’язків міністра освіти Любомири Мандзій від 4 квітня 2020 року. У документі так звані «платні» освітні програми, а відтак маються на увазі всі освітні програми, крім тих, що фінансуються державою, включені до переліку прикладів дискримінації в освітній сфері за майновою ознакою.

 

Варто зазначити, що автори листа чітко не роз’яснили, які програми належать до платних. Немає таких пояснень і в українському законодавстві. Немає їх і в інших нормативних документах, що спрямовані на регулювання освітнього процесу. Тож визначати, яка програма «платна», тобто дискримінаційна, очевидно, мають керівники закладів загальної середньої освіти, педагоги, батьки?..

 

Упродовж останніх двох років 8 нетипових освітніх програм активно використовуються в українських школах. До речі, за їх використання не сплачується ні копійки, оскільки розробники ніколи не ставили подібної умови. Єдине, за що доводиться платити батькам або благодійним фондам, — додаткові навчальні матеріали, зокрема зошити з друкованою основою, довідники, атласи, аудіо- та відеоматеріали, матеріали для проведення природничих дослідів.

 

І тут логічно виникає запитання: а чому за це доводиться платити? Адже нетипові освітні програми визнані державою. Відповідь очевидна. Тільки тому, що держава фінансує винятково видання шкільних підручників, які розроблені під затверджені та визнані нею ж типові програми. Підручники, звісно, вагома частина. Але ж усе інше (зошити з друкованою основою, атласи, контурні карти, посібники для вчителів тощо) друкується на комерційних засадах. А відтак доводиться шукати кошти…

 

Тож на сьогодні навіть визнані типовими програми можна лише умовно назвати безкоштовними. Звідси питання: чи справедливо розглядати нетипові освітні програми як дискримінаційні за майновою ознакою?

 

Від декларування до втілення

 

Імовірно, що через включення до переліку прикладів дискримінації нетипових освітніх програм реалізується прихована мета: дискредитувати програми, створені недержавними інституціями. Задля чого? Аби убезпечитися від додаткових державних витрат на освіту. Зрозуміло, що фінансувати видавництво навчальних комплектів лише за двома освітніми програмами економніше, аніж забезпечити друк матеріалів за десятком таких програм. Але як же бути з реалізацією права вибору освітньої програми батькамийпедагогами, яке законодавчо закріплене в Законі України «Про освіту»?

 

Тому насамперед посадовцям слід відмовитися від таврування на кшталт «платна» освітня програма. Адже, як ми вже зазначали, навіть програми, що сьогодні мають державне фінансування, безкоштовними можна назвати лише умовно. До того ж навішування ярликів може дискредитувати саму виконувачку обов’язків міністра освіти Любомиру Мадзій, яка ставить власний підпис під подібними листами.

 

Важливим питанням, яке потребує негайного врегулювання, є усунення штучних обмежень в освітній галузі щодо реалізації права на вільний вибір освітньої програми. Перший логічний крок у цьому напрямі—не ділити програми на нетипові й типові, безкоштовні чи платні.

 

Другим кроком має стати готовність МОН уже в 2022 році передати закладам загальної середньої освіти субвенції на закупівлю навчально-методичних комплектів під обрану ними освітню програму за умови, якщо вона затверджена на державному рівні. Це не тільки дозволить педагогам і батькам самостійно обирати освітню програму, а й унеможливить навіть найменші підозри в підігруванні посадовцями Міносвіти тим чи іншим видавництвам, які залучені до освоєння державних коштів.

 

Утім, чи налаштовані в Міносвіти відмовитися від монополії на друк навчальних матеріалів до освітніх програм,— покаже час. Так само, як і готовність до сприйняття альтернативи, новаторства та права на якісний освітній процес.

 

 

Василина Хайруліна

кандидат педагогічних наук

член-кореспондент Національної Академії педагогічних наук України

директор Українського колежу імені В. О. Сухомлинського з 1988 по 2016 рік.