З раннього дитинства я мріяла бути вчителькою, і такою ж, як моя перша вчителька - Віра Андріївна Драч: доброю, уважною, терплячою, ласкавою, люблячою... Ще в школі я зрозуміла, що від учителя дуже багато залежить. Моїм учителям хотілося (можливо, вони й не ставили перед собою такої мети - просто була в них внутрішня потреба) обігріти нас, повоєнних дітей, вчити діяти, стимулювати до пошуку, сприяти розвитку здатностей і здібностей, розвивати, спонукати вміння працювати добром словом і вчинками.

 

Я вдячна Богові, що в мене були такі вчителі і така чудова школа.

 

Початок мого вчительського становлення відбувався в моїй рідній школі, поряд з моїми вчителями, паралельно із навчанням у Житомирському педагогічному інституті. Далі працювала в СШ№15 і навчалася в Рівненському педагогічному інституті на вечірньому відділенні педагогічного факультету. Отримала фах вчителя української мови та історії і вчителя початкових класів. 

 

Мріяла взяти першокласників і вести їх до випускного вечора! Правда, мрія почала збуватися аж через 22 роки, бо всі ці роки прийшлося міняти місце роботи у зв’язку із переїздами за місцем служби чоловіка–військовослужбовця. Після закінчення чоловіком військової академії нас направили у військову частину, котра знаходилася у місті Біла Церква Київської області. Я мала бути призначеною директором Будинку Вчителя. Та, почувши у міському відділі освіти, що є місце вчителя початкових класів у школі, що поряд з парком Александрія і місцем, де ми зняли кімнату для проживання, я переписала заяву і пішла працювати вчителькою початкових класів з 8 вересня 1976 року.

 

Про той мій найскладніший перший клас можна розповідати багато. Проте, деякі висновки–повчання. Успішно навчати дітей можна тільки з добром і любов’ю. Клас який мені довірили в Білоцерківській СШ№5 був зібраний із чотирьох переповнених класів. Вчителі віддали у новий клас діток незручних. В результаті: в моєму першому класі зібрали тих, хто не вмів слухати, але вмів битися і вже матюкатися (деякі слова я чула вперше). Після московської академії - мій білоцерківський перший клас!? Проте, як говорить народне прислів’я: «Взявся за гуж не кажи, що не дуж» прийшлось виконувати. Познайомилася із сім’ями. Всі батьки - просто робочі люди. Спілкування в родинах, відповідно вихованості, з нецензурною лексикою. Якщо тато Віті зранку кидав пательню гарячих котлет мамі в обличчя, то з яким настроєм хлопчик іде в школу? 

 

Даруй дитині радість. Був у класі рудоволосий хлопчик Валерій, якого народила і ростила мама–одиначка. За роботою штукатурниці їй не було сил і часу займатися сином. Сприймав мою науку із складнощами, писав дуже погано. Перевіряючи зошити, помітила його намагання писати краще і поставила завищену оцінку "5". Роздала перед уроком зошити, а він відкрив свій зошит, засвітився радістю і поцілував зошит. Тоді я вперше задумалася про роль оцінки. особливо у початковій школі.

 

Багатьох пам’ятаю до сьогодні. Приходилося біля дошки і пританцьовувати, і проспівувати, і співати, і клоунадити, а найголовніше - шукати промінчик, що оберігає та зігріває їх сердечка і голівки хоч маленькими, але успіхами. Таня Карачун в 10 років прийшла у перший клас. Маленька, худенька, закрита, мовчазна... Ніякі зусилля не сприяли читанню, а про математичні задатки годі було мріяти. Після уроків ми з нею залишалися, індивідуально намагалися... а на наступний день вона все забувала. Списати ж з чужого зошита могла безпомилково!? Директор порадив готувати матеріали на комісію, щоб відправити її у спеціальну школу. Мама дала згоду. Ми з Тетянкою продовжували намагатися читати:

 

- Таню, читай!

 

Вона:

 

- Ме – а...

 

- Таню, склад?

 

- Ма, а другий склад ме – а, ма!

 

- Читай слово “Полотенце”.

 

І тільки весною вона зрозуміла, що приголосна без голосної, як мама без доні, не можуть бути, їм не добре. Тільки в кінці першого класу Таня зачитала складами! Завдання на літо – читати!Восени, у 2 класі, вона читала вже задовільно.

 

Окрема сумна і повчальна історія із дуже гарним і розумним вихованцем. Хлопці дуже часто билися на перервах і після уроків. Мої умовляння, благання, повчання, прохання діяли дуже на короткий час. Чергова бійка і Саша б’є ногою Вітю Забашту в пах. Той корчився від болю, а я хапаю нападника за вухо і веду у класну підсобку.

 

- А як би ти його убив?!

 

- Ну, заберуть у тюрму як мою маму.

 

Виявилося, що Сашка Цимоха виховувала прийомна бабуся, що удочерила маму Саші із дитячого будинку. Виростила. Видала заміж. Гарна пара. Нормально жили. Народився Саша. Чоловік став випивати, а випивши - бити дружину. Чергова їх бійка привела до трагедії. Обороняючись, вона хотіла схопити качалку в кухонному столі, а схопила ножа. Чоловік наткнувся животом на той ніж. Випадок із смертельним наслідком. Тата схоронили, а маму посадили у тюрму. Саша лишився на бабусину опіку. Мені соромно і боляче за свою нестриманість до цього часу. Проте. бійки в класі припинилися. Розмовляючи з хлопчиками, з'ясувала, що цього разу вони так побилися у суперечці за мене. Хто із них, коли виросте, одружиться зі мною? Розповіла їм про чоловіка, про сина, який навчається у нашій школі в 4 класі, і  про те, що вони ще дуже маленькі, щоб думати про одруження. Переконати не зуміла. Прийшлось укласти усну угоду. Той, хто буде краще вчитися і поводитися, слідкувати за своїми словами, перестане битися будь де, навчиться радувати ближнього свого та відповідати за свої дії - той і буде моїм найкращим другом.

 

Після того випадку щоранку діти зустрічали мене біля під’їзду нашого дому. Мої першокласники дуже любили уроки фізкультури, бо я їх вчила засобами гри дружити, слухати один одного, чути й виконувати сигнали і команди під час гри. Ми водили хороводи, імітували рухи і звуки домашніх тварин, птахів, звірів, співали пісень, проводили різні конкурси, вивчали елементи танців і танцювали. Я намагалася додати добра і тепла в міжособистісні стосунки дітей, переконати, що тільки добро народжує добро. Приходилося виконувати різні ролі.

 

Ще один випадок із нашого спілкування. В моєму класі росло 7 Олександрів. Найменший і наймолодший Саша зростав у дорослій родині. Мама народила Сашу в 42 роки, а тато був ще старший. На кожній перерві мама стояла під класом, щоб бодай ніхто не штовхнув сина, а за одним і підгодовувала різними смаколиками. Мої ж переконання, що Саші пора ставати більш самостійним, не приводили до успіху. Все змінив випадок із зубчиком. Прийшов хлопчик з мамою ранком. Бліді обоє, стурбовані, заклопотані. Запитую:

 

- Що трапилось?

 

- Ой, у нас така біда!

 

- Яка?

 

- Захворів тато.

 

– Причина?

 

- У малого перший зубчик хитається дуже. Ми вчора пішли в поліклініку, зайшли до лікаря, лікарка із щипчиками підійшла до Сашика, а старший Сидоренко знепритомнів і сьогодні на лікарняному з тиском.

 

– А зубчик?

 

– В роті! Саша дуже злякався.

 

Я іду до умивальника, мию руки з милом тричі, беру серветку, прошу Сашу показати його чарівний зубчик. Він відкрив свій ротик, а там - зуб на волосинці. Забрала я спокійно той зубчик, він навіть без крові відірвався. Поклала йому на долоню, а мама:

 

- Сашо, отож то у тебе вчительочка, як лікарка! І чого ми ходили у ту поліклініку? У мене не вийшло, у татка не вийшло, а вчителька, як добрий лікар, справилась. Піду я, мабуть, на роботу. Досить тебе пасти.

 

З того дня вона перестала стояти під дверима класу, а Саша сам став зав’язувати шнурки на взутті і переодягатися у спортивну форму.

За перший рік мої першокласники дуже змінилися. А в листопаді мене перевели заступником директора школи. Щоб не розлучатися, прийшлось вести у них 2 уроки фізкультури.

Нас перевели в Київ. Ще довго переписувалися із моїми найпершими. А з батьками Саши Шаповалова підтримуємо зв’язки по цей час. Він уже полковник, має чудову родину.