default_mobilelogo

  

 

4 березня 1992 р. Президент України Л.М. Кравчук підписав Указ про створення Академії педагогічних наук України (АПН України) як вищої галузевої наукової установи.

 

На виконання цього Указу 16 червня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову, яка передбачала конкретні заходи щодо утворення Академії педагогічних наук України.      Президентом-організатором було призначено М.Д. Ярмаченка. Дійсними членами - засновниками Академії стали 15 відомих в Україні вчених (Ф.С. Арват, Є.Г. Гончарук, О.А. Захаренко, Л.О.Каніщенко, О.В. Киричук, В.М. Мадзігон, Б.І. Мокін, В.Ф. Прісняков, І.Ф. Прокопенко, О.Я. Савченко, В.І. Скок, В.В. Скопенко, П.М. Таланчук, М.І. Шкіль, М.Д. Ярмаченко).

 

17 листопада 1992 р. відбулися збори академіків-засновників, які завершили формування Академії. Було обрано 7 дійсних членів і 17 членів-кореспондентів Академії педагогічних наук України. 18 листопада 1992 р. на перших Загальних зборах АПН України президентом Академії було обрано М.Д. Ярмаченка.

 

Головним завданням педагогічної науки є методологічне, теоретичне та методичне забезпечення кардинального оновлення системи освіти на основі врахування реалій життя, перспектив соціально-економічного розвитку України як суверенної держави. Академією педагогічних наук України зроблено вагомий внесок у подальший розвиток педагогічної і психологічної наук, оновлення теорії і практики навчально-виховного процесу.     

 

Враховуючи провідну роль АПН України у забезпеченні розвитку національної системи освіти,  проведенні фундаментальних досліджень, значний внесок у підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів Указом Президента України від 24 лютого 2010 року № 259/2010 Академії педагогічних наук України надано статус національної, з подальшим іменуванням її - Національна академія педагогічних наук України (НАПН України).

 

Я до наукової діяльності йшла довго і тернисто. Школа – це величезна і нескінченна праця.

 

Коли я закінчувала вечірнє відділення Рівненського педагогічного інституту ім. Д. Мануїль­ського, мені пропонувала вступити до аспірантури моя улюблена, вимоглива Ядвіга Вацлавівна Януш, доктор філологічних наук, про­фесор. Але на той «лейтенантський» час, то було неможливо. Друга пропозиція надійшла в 1987 р., коли ми повернулися до Києва із Німеччини, де я працювала всі 5 років у школі. З ідеями та напрацю­ваннями у вигляді практичних мате­ріалів, обґрунтованих проєктів розв’язання шкільних проблем звернулася до Інституту педагогіки.

 

Оцінили. «У Вас матеріалів на три дисертації, – зауважила Діна Іванівна Рум’янцева, – Працюйте над дисертацією…». Моя дисертація – школа, вчительська праця, двоє дітей, а від чоловіка-полковника допомоги – ой, як мало!

 

Працюючи директором Київської школи-лабораторії, з’явилась необхідність шукати, порівнювати, звіряти свої дії з теоретичними обґрунтуваннями. Багато нічного часу проводила у спілкуванні з книгами.  Перший наш експеримент з 1989 р. «Створення умов для самореалізації особистості учня і вчителя» з дозволу Головного управління освіти м. Києва.

 

Конференція за цією проблемою в педагогічному інституті спонукала до серйозних наукових пошуків і узагальнень.

 

Виросли мої діти. Чоловік пішов у запас, став допомагати у домашніх справах, Оленка (донька) з 6 класу допомагала по госпо­дарству. Отже, створилися умови експериментувати, шукати можливості «вибудову­вати» нову школу нової України. Складно було дуже.    Підтримка держави була уже відсутня. 1988 рік – шефів уже не було, а спонсори ще не з’явилися. У місті я була чужою. В жовтні 1991 р. я ходила до міністра народної освіти І.А. Зязюна відмовлятися від статусу експериментальної школи-лабораторії, бо виконати наказ Міністерства освіти самотужки неможливо. Перша наша зустріч тривала 56 хвилин. Спілкування з Іваном Андрійовичем тоді стало джерель­ною водою в спрагу.

 

Розрадив, пообіцяв приїхати до школи, розповів про плани створити науково-практичні центри Міністерства освіти. Та не так склалося, як планувалося.

 

Івану Андрійовичу я вдячна, бо саме він, приїхавши в школудо школи 22 лютого 1992 р., побувавши у всіх куточках колежу, виступивши перед учи­телями, поговоривши із старшокласниками, з учителями та адміні­страцією… 8 годин провів доктор філософських наук, завідувач лабораторією естетичного виховання Інституту педагогіки, у школі, перейнявся нашими ідеями, захопився знахідками, дав високу оцінку і назвав мене злочинницею за те, що я не узагальнила все у дисертаційній роботі.

 

Згодом запросили мене до Інституту педагогіки, коли розглядали питання про нові типи шкіл.

 

Я довго, ночами, сумлінно готувала серйозну доповідь та виступала зовсім не з тим, що було написано. Відчувала, що науковий рівень мій має ще зрости, а от як практик я могла дозволити собі порушити перед науковцями (я вперше бачила багатьох, кого знала і поважала за їх праці) всі проблеми, котрі наболіли. Благословили мене на науковий пошук Іван Андрійович Зязюн  і незабутня Олена Степанівна Дубинчук.  Світла їм пам’ять… Наукова робота мені  дуже цікава і  нині.

 

Упевнено йшла до дисертаційної роботи. Праця з науковою літературою збагатила, з’явилася потреба свідомо досліджувати, узагальнювати, порівню­вати, вміти розставляти акценти у керівництві школою. Український колеж визнали в Україні, за нашою системою працювали і працюють інші школи. 

 

У січні 1997 року сталася одна з найважливіших подій у моєму житті – мене обрали членом-кореспондентом Академії педа­гогічних наук України. З’явилася щаслива можливість зустрічаючись із надзвичайно цікавими людьми, видатними вченими, збагачуватися новими ідеями.

 

Академік Микола Дмитрович Ярмаченко, президент АПН України, тричі звертався письмово до адміністрації району про передачу колежу Академії педа­гогічних наук як академічної школи-лабораторії. Василь Миколайович Мадзігон сам приїздив, щоб переконати очільника району в доцільності цього кроку. Проте голова РДА Дніпровського району Олександр Семенович Шевчук сказав: «Спів­працюйте, творіть, експериментуйте, та з районного підпорядкування школу не віддамо».

 

Чи була б я такою впевненою в перші роки директорування в школі-лабораторії (згідно з наказом МОН № 10 від 31 серпня 1988 р.), якби не підтримав міністр народної освіти М.В. Фоменко варіативні навчальні плани нашої школи. Справедливості заради мушу сказати, що, перш ніж увійти до кабінету міністра, я два тижні ходила до міністерських чиновників (ще на вулиці К. Маркса) і доводила доцільність класів підвищених вимог, класів з поглибленим вивченням історії, математики, української мови та літератури, біології під дахом однієї школи. Щоб діти не шукали спеціалізовані школи, а мали можливість реалізувати природні здібності під дахом своєї рідної, до якої прийшли в 1-й клас.

 

Михайло Володимирович, великий психолог, подивившись на мої завізовані на всіх етапах навчальні плани, запитав: «А якщо не підпишу, то що – Земля зупиниться?!» Потім уточнив  мої наміри  та порадив: «Якщо не зможете реалізувати задумане, спокійно переходьте на міністерські плани».

 

Осмислюючи багаторічний досвід педагогічної, управлінської, наукової праці розумію, що зроблено багато і гідно. Це зобов’язувало і зобов’язує бути у постійному творчому пошуку. Маю понад 135 друкованих праць,  ночами  писаних. Мої наукові інтересами: проблеми духовності виховання, педагогічної етики, духовно-морального розвитку зростаючої особистості, упровадження інноваційних педагогічних технологій у закладах освіти.

 

Доля дарує можливість зустрічатися з науковцями і практиками, педагогічною елітою держави, коли беру участь у зборах НАПН України, різноманітних науково - практичних конференціях, семінарах, круглих столах, педагогічних читаннях, тощо. Це збагачує, спонукає до нових пошуків, сприяє самоактуалізації, це шлях самовдоско­налення, самоосвіти, що має бути  неперервним.