default_mobilelogo

  

 

Ми - СУХОМЛИНКІВЦІ! Нам удалося створити Школу ДОБРОТВОРЕННЯ, школу  Добра, Радості і Творчості над Дніпром, у величному і славному Києві-граді. Нам пощастило не схибити, не розгубитися, не підкоритися реформувальним течіям. Запаливши свічки Добра, Творчості й Радості 15 серпня 1988 року на першому педагогічному сході, ми почали створювати Школу Добра, Радості і Творчості в мегаполісі, бачили її своєрідним острівцем плекання Людини, Особистості, Громадянина посеред урбаністичної, технократичної, суто прагматичної цивілізації.

 

Я була тринадцятою серед тих, хто виборював право бути директор експериментальної школи-лабораторії Київського державного педагогічні інституту ім. М. Горького, нині Університет ім. М. П. Драгоманова. З 1 червня 1988 року мене призначили її директором. Чи все так безхмарно складалося в організації праці й творчості педагогічного колективу? Звичайно, ні! Були безсонні ночі, багато клопоту й переживань, пов 'язаних із функціонуванням нашого навчально - виховного закладу на належному рівні. В школі було півтори тисячі дітей, понад сто вчителів, не вистачало грошей, аби сплачувати за комунальні послуги державної школи (борги - в мільйонному обчисленні!). Були виснажливі перевірки КРУ, прокуратури, податкової інспекції... Був обшук удома і в школі, забирали всю документацію колежанської бухгалтерії, але не знайшли нічого, що суперечило б чинному законодавству. Чи ж варто згадувати сумне, несправедливе й недоброзичливе? Ні! Треба любити, світ довкола себе, любити людей і зичити їм добра! Сьогодні я можу з упевненістю сказати: роки мого життя до краплі були віддані дітям, школі в ім'я здійснення заповітної мрії - створити Школу добра і радості.

 

Тепер - невеличкий неліричний відступ у моїй оповіді. Я дуже завинила перед своїми рідними, перед улюбленими дітьми, бо як мама далеко не завжди була на висоті. Саме школа була для мене на першому місці. Можливо, за те, що все своє життя присвятила я іншим дітям - своїм учням, Господь подарував нам із чоловіком двійко чудових дітей. Талановитий син, щиро відданий обраній справі. Щоправда, наша гаврилюківська стриманість у ньому, як і в мені не сприяє демонстрації проявів любові, проте я впевнена, що його, як і моя, любов до ближнього - безмежна, ніжна, турботлива, жертовна, всепоглинаюча...

 

Моя донечка - "продукт" виховання колежанської родини - розумна, добра, талановита. Вона володіє чотирма мовами, має дві вищі освіти. Прекрасна господиня: з шостого класу варить надзвичайно смачні бабусині борщі та багато чого іншого. Чи змогла б я написати та захистити дисертацію без її допомоги, підтримки й розуміння моєї вчительсько-директорсько-наукової долі?! Дитинство її, як і синове, пролетіло під гаслом маминого служіння педагогічній справі. Як мріяла я, щоб і Оленка стала вчителькою! Але... своєю ж відданістю відвернула її від педагогічної праці. "Буду спочатку гарною дружиною й мамою, а потім фахівцем", - сказала доня. Моє повоєнне виховання у скромності та важкій праці зростило мене працеголіком.

 

Навіть відпочиваючи десь далеко від Києва, думала насамперед про своїх вихованців, колег, жила шкільними турботами, пригадувала, аналізувала і знову планувала, аби покращити нашу колежанську щоденність. Іноді подумки перепрошувала своїх рідних та колег за власні гріхи: не зігріла своєчасно тих, хто відчував у цьому потребу, не подякувала своєчасно тим, хто на це заслуговував, не усміхнулася колись, вітаючись, не помітила нової зачіски чи сукні... Вимоглива й не дуже щедра на похвалу, я часто, мабуть, вимагала більше, ніж колега могла і хотіла зробити. Звичайна я розуміла, що важко перебувати постійно в експериментах, важко приймати щомісяця (а іноді й щотижня) гостей із багатьох шкіл різних районів та областей України (часом і зарубіжжя). Важко перебувати у стані постійного пошуку найоптимальніших форм навчально-виховного процесу, а кожен урок і позакласний захід готувати як найголовніший у своєму житті. І учнів своїх непросто навчати, віддаючи їм своє серце.

 

Але без цього неможливо: ми - навчальний заклад, експериментальний за статусом з перших днів існування, згідно з наказом Міністерства освіти й науки України. І кожен, хто йшов до нашої школи-лабораторії, не міг сподіватися на рутинну, спокійну працю. Скільки ж дітей пройшло за цей час через серця наших учителів! Скільки було переживань, світлих сподівань, звершень і перемог!

 

Шкільні роки в житті людини - пора мрійлива, дзвінкоголоса. Незабутній час зростання, що журавлиними ключами непомітно відкриває простір юності. Лунає шкільний дзвоник, радісно кличе колежан до навчання у вересні, а в травні прощається з випускниками. І так щороку. За всіх історичних часів школа існувала як місце й час зустрічі вчителя й учня. Якою буде ця зустріч - такий досвід і понесе у світ дитина, що приходить сюди маленькою. Слово "освіта" походить від слова "світло". Звідси й головна місія школи: не просто дати певну суму знань і виробити певні вміння, а освітити життя дітей наших, наповнити серця та їхні душі сонцем життєтворчості, життєствердженням.

 

Роки пошуків, експериментальних досліджень, апробацій, впроваджень і становлення, утвердження й визнання як нової школи України, школи національного відродження, школи життя, школи XXI століття, школи добротворення. Український колеж імені В.О.Сухомлинського реалізовував принципи неперервної освіти. На демократичній основі здійснювалися в ньому навчання, виховання й самореалізація особистості учня відповідно до його здібностей, здатностей, інтересів, ціннісних орієнтирів. Колеж допомагав вихованцям засвоїти духовні цінності й моральні норми. Разом з тим, розширював можливості компетентного вибору випускниками свого шляху.

 

Впевнена, що Золоті педагогічні зерна добротворення на ниві духовного відродження України проростуть!