default_mobilelogo

 

 

В 1972р. мій чоловік вступив до Академії хімічного захисту, до ВКАХЗ ім. Тимошенка. Тож на період навчання чоловіка ми переїхали до Москви. Місце проживання і Академія - поряд із Єлоховським храмом. Так ось, у великі свята у храм потрапити було практично неможливо, бо там молилася московська еліта, а вхід охороняла міліція. Простих людей не впускали. От ще одне відкриття - нам розповідали про опіум для народу, а самі в храмах просили Бога про помилування та захист. Ой, як став у пригоді досвід комсомольської роботи!

 

Нова посада - старший інструктор по роботі з сім'ями. Вона зобов’язувала сприяти духовно–моральному зростанню членів сімей слухачів академії. Реально - практичний психолог.  Окрім сімей опікувалася ще і дитячим садком, що був у структурі військового вишу. В академічний готельний комплекс входили шикарний клуб, прекрасні кафе і офіцерська їдальня з трьома залами (в академії навчалися ще й офіцери із соціалістичних країн). Успішно функціонувала поліклініка і аптека, у Підмосков’ї - затишна база відпочинку, а у різних ройонах Москви жили працівники академії і науковці.

 

До чого такий спогад?

 

Саме тут відбулася серйозна зустріч з високою наукою і культурою спілкування!  Уявляєте?! Поряд з вами працює, щоденно вітається людина, яка зробила відкриття – штучну нейлонову нитку,  знаний хімік - Генерал Кнунянц. Науковці академії гідні окремих оповідей. А ми - про акценти! У нас  була можливість на вибір і уподобання із захопленням відвідувати і дивуватися майстерності московських акторів у театрах. Інші враження від виставок, наприклад - золота гробниця імператора Тутанхамона (чергу приходилося займати звечора), а виставка картин американського Музею мистецтва  Метрополітен!  А старовинні палаци Підмосков’я! - Диво із див!

 

Золоте правило нашої родини - жодного вихідного дня без музею, або виставки і жодного тижня без театру. На всі свої культурні подорожі ми брали з собою сина Олега з п’ятирічного віку. найцікавіше, що вражає мене вже сьогодні (бо раніше не замислювалася), що після кожної зустрічі із прекрасним, повертаючись додому, син намагався відтворити, ліплячи із пластиліну або замальовуючи, щось із побаченого. От вам і розвиток дрібної моторики, ось Вам і розум на кінчиках пальців! Дай, Боже йому здоров’я на многії і благії літа.

 

Ми жили на вулиці Бауманський у готельному комплексі академії, в затишній двокімнатній квартирі із всіма зручностями, але кухня була на 20 родин. Мої подруги сприймали мене як дивачку. Користуючись можливостями Москви, вони запасалися кришталем, сервізами, хутровими виробами, постільною білизною і всякою всячиною, а я витрачала гроші на театральні вистави, екскурсії, виставки, концерти. Ми, кожна по своєму, розуміла тимчасове проживання в столиці. Про самопізнання і самовдосконалення в Москві можна писати книгу.

 

Пропоную найбільш яскраві акценти.

 

Часті “вогники” «Для Вас, офіцерські сім’ї» за участю відомих науковців, діячів культури, акторів і навіть космонавтів. Яскравою була зустріч із Мариною Попович, дружиною нашого земляка, космонавта Павла Поповича. Вона також мала летіти в космос, але полетіла Валентина Терешкова. Свій виступ знана льотчиця-випробувач, чемпіон світу, розпочала словами: «Мені ваша Василина так перекрила повітря, була такою переконливою, що мені (знаючи український характер, бо давно живу з українцем), довелося дати згоду на зустріч з вами.  Щира, гарна, розумна, талановита жінка, дружина  розповіла про своє життя, про підготовку до космічних польотів, відповіла на численні запитання. Завершальним етапом наших зустрічей були концертні виступи. Та й самі офіцери і їх дружини вміли і любили співати.

 

Мене часто вражало зверхнє ставлення москвичів до периферії (все, що за межами Москви – периферія). Бог подарував можливість познайомити їх із периферійними особистостями. 1976 - останній рік перебування в Москві. В кінці лютого - дзвінок із Рівного, від друзів, із пропозицією 23 лютого зустріти потяг із делегатами 25 З’їзду від Рівненщини. Зустрічаємо! Керівник делегації, побачивши мене з чоловіком у парадній формі, крикнув: «Комсомол, і ти тут!» Обійми, квіти із рівненських теплиць, гостинці, пропозиція їхати з ними в готель Росія. Делегатів було 14. Звичайно, ми з моїм рідним майором їдемо. Розмови. Ресторан. Плани. Обіцянка приїхати до нас у гості. Я подумала, що пошуткували. З’їзд завершував свою роботу 5 березня. І в академії свято до 8 березня заплановано саме на цей день. Організацією свят, сценаріями, згідно своїх обов’язків, займалась я. І тут поставила сама собі завдання - ще відповідальніше провести свято.

 

Начальником академії був Герой Радянського Союзу (за подвиги під час ВВВ), генерал–лейтенант  В.В.Мясніков. Серйозний, вимогливий, стриманий, справжній! Склад делегації я знала. Звертаюсь до своїх друзів з проханням допомогти здивувати москвичів (і не тільки) виступом делегата 25 З’їзду. Приїхала Герой соціалістичної праці, доярка із Рівненщини, дуже гарна доросла жінка, українка - Марія Кондратюк. Розповіла про себе і про те як готувала свій виступ на з’їзді. Після її виступу на з’їзді  делегати аплодувалиїй стоячи (повідомили мені пізніше). Розповіла Марія історію жіноцтва сільськогосподарської України без прикрас! Її виступ приголомшив академічну громаду. Навіть військові в залі і в президії витирали скупі чоловічі сльози, жінки плакали, не соромлячись. Начальник академії запитав:

 

«Как Вам удалось? Где Вы нашли такое чудо?!»

 

Урочистості закінчувалися традиційно - концертом. З президії потрібно пересісти в залу.  Ідучи з гостею в залу дізнаюсь, що делегати планують приїхати до нас додому. Мене охопив жах, бо холодильник порожній, не було ж часу. Покладаюсь на волю Божу! Що вже буде. Після свята забираю дорогу гостю до своєї квартири, щиро перепрошую і прошу поспілкуватися з нашим другокласником. Чоловікові доручаю магазинні проблеми, а я - на загальну кухню з двома мерзлими качками, часником і спеціями. Прошу сусідок допомогти з часником.  Сама натерла сіллю, спеціямиі часником мамині гостинці та - в скороварку. Гості на порозі. 9 делегатів чоловіків і Марія - десята. Вони приїхали з усім своїм провіантом. Чоловіки накрили стіл. Качки мої вдались на славу. Вечір проспівали українських пісень і вирішили їхати в метро, а не машинами. Пісні  лунали і в метро  і на Червоній площі. Міліціонери, що мали заборонити нам нічний спів, дізнавшись, хто співає, попросили співати тихіше. При зустрічах довго згадували, як українські пісні звучали в столиці.

 

Дозволю собі поділитися ще одним “дивом”, яке вразило мене до глибини душі, серця, свідомості. Ношу в собі десятки років. Озвучую вперше. На кафедрі неорганічної хімії академії працював полковник Девятов. Коли він  дізнався, що я із України, то розповів, що його  рідна сестра Ганна Іванівна живе також на Україні. Вона - дружина Василя Олександровича Сухомлинського. Повідав мені страшну і сумну історію  із життя  Василя Олександровича. Нині та історія уже відома. А тоді!? Сухомлинський одружився перед війною на молодій вчительці. Почалася війна. Василь Олександрович відправився на фронт, а його вагітна дружина залишилася в Онуфріївці. Віра народила сина. Кіровоградщину зайняли німецькі війська. Молода мама допомагала партизанам. Всіх, хто потрапляв під підозру, фашисти арештовували. Заарештували і Віру. Допитують… Вана мовчить… Тортури, а вона мовчить! Німецькі солдати ідуть на хитрість. Пропонують бабусі дати малюка, ніби для того, щоб його нагодувала мама. Приносять маля. Продовжують допитувати, погрожуючи вбити синочка. Віра трималася скільки могла… Тоді фашист на очах молодої матусі за ніжки об одвірок вбив маля. Матуся втратила свідомість, а потім - і розум. Її  повісили.

 

Василь Олександрович дізнався про втрату, але без страшних подробиць, аж коли повернувся на українську землю. Яку ж силу духу, мужність, мудрість, стійкість, підтримку дарував Господь Бог Василю Олександровичу, щоб він все те витримав. Я переконана, що даний епізод його дивовижно-славетного життя гріх замовчувати.