…Яке велике діло, щоб народ мав добру школу на своїй рідній мові, - без цього не може бути він просвіченим, заможним, щасливим (М.Грушевський)

 

Святі думки М. Грушевського! Особливо відчувала і розуміла це на чужій землі Німецькій, де вперше пропрацювала на одному місці 5 щасливих років. Вдалось там реалізувати мрію про школу добра, радості, творчості. Я вже згадувала про початкову школу де було понад 900 учнів і вся достойна шкільнаінфраструктура, а в СШ№1, частинкою якої ми були, нараховувалося понад 2000 учнів.

В школі було все необхідне для виховання і навчання наших дітей. В нашу початкову школу приїздили за досвідом із понад 100 шкіл різних куточків Німецької демократичної республіки, де розміщалися радянські військові частини.

Повернувшись із Німеччини, я працювала рік у СШ№ 204 Дніпровського району м. Києва заступником директора. Якось перед 8 березня,в початкову школу яка знаходилася в окремому приміщенні, прийшов журналіст із газети «Радянська освіта» Петро Романович аби взяти інтерв’ю у Заслуженого вчителя України Солкіної Віри Романівни. Чекаючи поки вона звільниться, ми проговорили з ним багато часу: про рідну мову, про рідну землю, про шкільні проблеми, про мою школу на Німецький землі,… і тут він мені запропонував:“ А чи не візьметесь Ви за експериментальну – школу лабораторію Педагогічного інституту котра будується на березі Дніпра? Ректор Шкіль М.І. планує відкрити до першого вересня цього року. Я тільки що був у нього. Плани його дуже амбітні.”“Директором школи не піду, а ось заступником з початкової освіти можливо. Досвід є, малюків люблю і знаю як їх навчати. Школа – новобудова за 10 хвилин ходу від будинку де живемо”- відповіла я.

6 березня 1988р. вийшла газета з великою й цікавою статтею “Залюблені”, а мене запросили до ректора. Було 13 претендентів на посаду директора 272 експериментальної школи - лабораторії Педагогічного інституту. Як призначали директором, то історія цікава. Проте!? В конкурсі перевагу віддали мені. Призначили з 1 червня. Відкривали новобудову всім мікрорайоном!

Про перший “експериментальний” важкий рік краще не розповідати, бо то було 32 роки тому. Про наші перші експерименти варто, особливо нині, коли нас, маю на увазі освітян, так тупо і бездумно заганяють у найгірший варіант американської школи. Я там була і різне бачила на власні очі. Еліту свою американці, і не тільки вони, вирощують у строгості, дисципліні, порядку, без вседозволеності. Тому то вони розумні і багаті, а ми!?

Школа, яку я очолила з 1 червня 1988 р., за статусом мала бути з українською мовою навчання та вивченням англійської мови з 1 класу, хоч всі до єдиного учні і вчителі, які були переведені після поділу СШ№65 говорили російською мовою, за виключенням однієї вчительки української мови - Наталії Сергіївни Коршак. Тобто ми з нею вдвох були буржуазними націоналістками, за визначенням тодішніх старшокласників, а згодом до нас, націоналісток, приєднався ще і вчитель історії, Коляда Ігор Анатолійович, брат нашого вчителя фізкультури, тоді, ще студент педінституту, нині гордість НПУ ім. Михайла   Драгоманова, доктор історичних наук, професор, автор дивовижних книг.

Як же створити добру українську школу на рідній українській землі у великому місті?!

Вирішили, що приймемо в перший клас з англійською мовою з 1 класу, тих дітей, батьки яких дадуть згоду на навчання дітей українською мовою. Ніхто, добровільно, не йшов на нашу пропозицію. Приймаю рішення, в перший експериментальний – згідно паспортних даних батьків: тато і мама українці, дитину записуємо в клас з українською мовою навчання і англійською з першого класу. Вдалось переконати всього 23 родини. Перший рік – один клас з українською мовою навчання і 4 класи з російською. На другий рік - 2 класи з українською мовою навчання і 3 класи з російською. На третій навчальний рік спланували, що беремо приймати дітей тільки в класи з українською мовою навчання. Набрали 5 класів. Боролися за статус школи нового типу. Рік наших пошуків. Як створити умови для самореалізації особистості учня і вчителя? Як розвивати природні задатки і здібності наших вихованців? З’явилася необхідність мати у школі практичного психолога.

Наш статус експериментальної школи, консультації в інституті психології, спілкування з психологічною службою педінституту (нині Педагогічний університет ім. М. Драгоманова) сприяв появі дієвої психологічної служби в школі. Думаю, що саме у нас перших, з 1990 - 91 навчального року, був шкільний психолог. Правда, почалися перевірки і звинувачення мене у порушенні законів, бо у штатному розписі школи такої посади ще не було. Саме Тетяна Кривенко, була першим психологом школи – своєрідна “швидка допомога”, дія якої зорієнтована на вирішення актуальних проблем, пов’язаних з певними труднощами у навчанні та вихованні школярів, відхиленнями у їхній поведінці, спілкуванні, вихованні особистості.

В травні 1991, Колегія Головного управління освіти міста Києва прийняла рішення про надання нашій школі статусу школи нового типу - Український колеж. То спонукало нас до нових шляхів створення умов для самореалізації учня і вчителя. Перехід на одинадцятирічну освіту дав можливість відійти від усталених норм. Ми вирішили сформувати класи за природними здібностями п’ятикласників. Згідно із психологічним тестуванням, спостереженнями вчителів початкових класів, враховуючи бажання батьків, ми створили клас підвищених вимог - клас академічно та інтелектуально обдарованих дітей (5-АН), а в 5–Б клас пішли учні з математичними здібностями і 3 звичайні класи. У всіх п’ятих класах я взяла уроки історії. На уроці в 5-АН класі ми встигли осягнути в 4 рази більше, ніж у звичайних класах. Я вперше відчула успіх, радість, натхнення від діалогів з учнями. Ми не втратили жодної хвилинки навчального часу. В математичному класі все було чітко, аргументовано, цікаво і радісно. Ми були на правильному шляху з обдарованими дітками, часом перевірено. А от у звичайних класах почалися проблеми, через відсутність загально–навчальних навичок, через низький рівень дисципліни, через невміння читати. Особливо в 5-Д класі, працювати було дуже важко, бо більшість читали на рівні слабеньких другокласників, класи перейшли з 65 школи із своїми вчителями (сильних, не віддають, ні вчителів, ні дітей), а якщо дитина не працює, то заважає працювати іншим. Вчителі стали відмовлятися йти в цей клас. Педагогічною радою прийняли рішення: особливих, не навчених, у початковій школі хлопців, зібрати водин спортивний клас, взяти відповідні програми, щоб попробувати змінити їх поведінку, направити енергію на користь навчання, а для успіху, їх в класі лишили всього 17, переповнивши інші чотири класи по кількості. Класним керівником призначили молодого, спокійноговчителя фізкультури Коляду Юрія Анатолійовича, збільшили кількість уроків фізкультури на тиждень. Пам’ятаючи про головне завдання – навчити читати, думати, відповідати на питання з допомогою тексту із підручника, ми разом досягли значних успіхів уже за перший рік.

З 1991року, ми формували класи за природними задатками і здібностямиз випускниківпочаткової школи. Звичайно,що були незадоволені батьки, чиї діти не моглинавчатися в класі підвищених вимог, чи в математичному класі. Приходилося переконувати простим прикладом. Чи всі можуть нести однакову вагу фізично? Ні! А чому Ви думаєте, що інтелектуальне перенавантаження буде корисним для дитини? Звичайно не так було все просто, але стали краще працювати вчителі в початковій школі, щоб основою класу підвищених вимог став саме їх клас. Краще стали працювати і вчителі основної школи, аби їм довірили клас підвищених вимог. Прийшли молоді вчителі – випускники педагогічних училищ, що золотим фондом нашого педагогічного колективу! І сьогодні, з огляду на роки відпрацьовані в колежі, спостереження і аналіз результатів авторських шкіл, ліцеїв, гімназій в Україні, успіхи колег зарубіжжя, переконана, що створювати умови для реалізації, а тим більше, для самореалізації й самоактуалізації особистості можливо тільки за умови більш менш рівних здібностей дітей в класах. Моя школа добротворення, школа духовності виховання переконливий приклад. 

Поверну Вашу увагу до нашого першого спортивного класу.

На початку другого півріччя, кожного року,адміністрація школи проводила співбесіду з дев’ятикласниками, щоб спонукати випускників основної школи та їх батьків задуматися над вибором майбутньої професії, а нам мати можливість планувати набір в 10- і класи, бо частина дітей поступала в технікуми, в проф. тех. училища, хтось у йшов у іншу школу. Так ми пропускали через своє серце наших випускників основної школи, відчували свої здобутки і недоліки, рівень навченості й потенціал дітей. Давали можливість осмислити дітямшкільні роки, планувати свій вибір. Вони мали можливість дати поради і адміністрації, і учнівському самоуправлінню (Великій раді об’єднаних сердець). Звичайно спілкування із нашими інтелектуалами, ізкласів підвищених вимог, приносило педагогічну насолоду і почуття гордості за вирощених дітей і за те, що нам вдалось примножити їх інтелектуальний рівень. Проте,ніколи не забуду діалоги з нашим спортивним класом. Вони всі вирішили здобувати професію після закінчення 9 класу. А ось відповідь Олексія вразила продуманістю і серйозністю: «Закінчу основну школу, поступлю в профтехучилище на краснодеревщика, піду в армію, відслужу, як мій тато, повернусь, влаштуюся на роботу, одружусь. Моя професія повинна дати можливість утримувати мою сім’ю!» Молодчина! ( І це той, хто ледь – ледь читав у 5 класі?!) На моє питання: «Чи не маєте ви обіди на нас, адміністрацію, вчителів, що ми вас  зібрали у окремий клас?» Хлопці відповідали по різному, основний лейтмотив: «Ми вдячні, бо ми не відчували себе іншими, слабшими, а в спортивних змаганнях ми часто були сильнішими.» Наші ж випускники колежу, особливо, класів підвищених вимог, стали окрасою нашої Держави і не тільки нашої!